До 200-річчя Т.Г.Шевченка

Тарасові верби 

(Легенда про Т. Г. Шевченка) 

Було це дуже давно, коли ще царі і пани панували, людей пригноблювали... І був в Україні поет таланту небаченого, голосу гнівного, волі безудержної, а сили — богатирської. Звали того поета Тарас Григорович Шевченко, а в народі про нього говорили як про Буремного Тараса, Незламного Кобзаря.
Стогнав народ знедолений, день для нього був ніччю, а ніч — нескінченною. І от прийшов поет, запалив вогонь та й покликав людей до сокири, цебто, на революцію.
   І підвелися кріпаки та чумаки, рекрути і наймички, запорожці, що Катерині не скорилися, за Січ і за волю билися, піднялися гайдамаки — добрі лицарі-рубаки, та й пішли із списами на царя-кровососа.
   Але цар, хоча й дурень, а зрозумів, хто народ обурив, то й заслав поета в далекі краї, де не було ні хліба, ні води, де жили дуже бідні казахи.
   Привіз Тарас Григорович у ті чужі краї гілочку української вербички, посадив її, кохав і пестив, поки виросла з тої гілочки велика верба.
   Багато води сивий Славута-Дніпро відтоді виніс у синє море. І от, повернувся наш Гнівний Тарас із заслання. Цього разу він знову захопив із собою гілочку уже тої верби, що зростив у неволі в казахських землях, і встромив її в петербурзьку землю.
   Розказують старі люди, що посадив нібито якраз навпроти царського палацу. Незабаром і там виросла українська верба, яка опустила свої віти аж до землі і заплакала гіркими слізьми за гірку долю українського народу. Сльози прямо фонтаном били. Кажуть, що оті фонтани з часом стали красенями, а з них і досі сльози кріпаків б'ють аж до неба.
   Відтоді хто з колишніх лицарів-запорожців в Петербурзі бував, обов'язково гілочку Тарасової верби брав, додому привозив і у себе саджав.
   Там, де колись був наш Тарас на засланні, тепер — місто Шевченко, і там збереглася Тарасова верба. Кажуть, стара стала, величезна, десь так у п'ять обхватів. І хто з українців там побуває, теж гілочку додому привозить, саджає, сумлінно доглядає, щоб обов'язково зросла велетенською.
   І так по всій Україні Тарасові верби розрослися, в кожному місті і селі віттям шелестять, Кобзареві славу співають.



Музи великого Кобзаря

     Знов прийшла на землю шевченкова весна.  9 березня виповнюється 200 років  з того  1814 року, коли темної ночі у селі Моринцях в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув єдиний на все село вогник.- народилася панові нова кріпацька душа, а Україні її великий співець – Тарас Шевченко.

Ми багато знаємо про безсмертного генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.  Про його трагічне сирітське дитинство, кріпацтво та солдатчину, прагнення зробити щасливим  свій рідний народ, незламність і нескореність, багатогранність його таланту.

Але  чому ми так мало знаємо про його особисте життя: тут і переживання одинокої людини, що по – людські прагнула щастя і любові, мріяла створити сім’ю.  У тому, кого і як кохає велика людина, розкривається атмосфера часу,історія цілого покоління, таємниця її творчості.  Це особливо стосується Шевченка,який кохав палко і не задля натхнення, шукаючи в коханні жіночий ідеал, суголосний з українським ідеалом жінки, коханої, дружини, прагнучи виходу із самотності  особистої і суспільної.

Образ жінки завжди приваблював Шевченка різними своїми гранями: жінка – мати, вдова, сестра. На   літературному вечорі  , який проходив в  читальному залі районної бібліотеки , працівники відділу обслуговування спробували розкрити ще одну грань жіночого образу – жінка – кохана.
Перед одинадцятикласниками  ЗОШ № 1  з’являлися образи Оксани Коваленко , Ядвиги Гусиковської,  Амалії Клоберг, Варвари Рєпніної, Ганни Закревської, Агати Ускової , Катерини Піунової, Ликери Полусмак.  Звучали вірші поета, присвячені  жінкам, пісні  « Ми вкупочці колись росли» та  « Думи мої».   Вечір залишив у всіх присутніх незабутні враження.

Поети Веселівщини про Кобзаря. 

Пам’яті  Т.Г.Шевченка


 Губенко Лідія

Вклоняюся тобі, прославлений Тарасе,
За те, що не жалів щиріших почуттів.
І за любов жагучу до Парнасу,
Й за ненависть нестримну до катів.

Вклоняюсь до землі тій мові променистій,
Яку прославив ти, й зберіг її тепло…
Звучать понині ті рядки вогнисті,
Які писав , сховавшись за село.

У бур’янах , у схованці природній,
Насамоті із купою думок,
Творив безціннії скарби народні,
Що переливами дзвеніли мов струмок.

Я в тебе вірила, із словом тим зростала,
Можливо, я тому й сама писати стала!..
Для мене ти – взірець, ти - син свого народу…
Лиш потай вітерець Дніпра колишить воду.

Де постать вікова стоїть на білій кручі
З зажурою в очах про долю неминучу…
Сплива поволі час , вже готуються руїни
Ти завжди поруч нас, ти – символ України!





Кобзареві


Мусієнко Ольга
Пам’ять має свою глибину –
Вона вічна в скарбниці народу.
Я до тебе, Тарасе, прийду
На твою заповітную гору.

Покладу до підніжжя квітки.
В ювілей їх безмежжя там буде.
І протопче вже нові стежки
Твій народ, що тебе не забуде.

Твої вірші – то сповідь тяжка,
В них любов і прокляття до болю,
В них бунтарська народна душа,
Та, що прагнула кращої долі.

Лихоліття минули тяжкі,
Ми , Тарасе, пройшли крізь  століття,
Але знову зіткнулись в борні,
З підлих душ вимітаючи сміття.

Відпалала Вкраїна в огні
У лютневу , болючую  стужу,
Заявивши усім на землі,
Що ми хочемо жити ,, як люди.

Відриваючи серце з хреста,
Голосили жінки за синами,
А живі прибирали Майдан.
На якому бісився лукавий.

Ми до тебе, Кобзарю, прийшли,
Бо шануєм  від роду й до роду,
Пам’ять має свою глибину –
Вона вічна в скарбниці народу!
         



Кобзарю

Тищенко І.

Могила  шелестить  травою,
Сумують  кручі   за  тобою.
А місяць  бродить  в  далині,
Холодні  промені  скляні,
Мов коси  всюди  розстилає,
А  ніч в обійми одягає
Широкий  степ, Дніпро, сади;
Іде  нечутно  до  води.
Уста  вмочила. Освіжилась
На  синь  Дніпрову подивилась…
Тарасе, батьку, підведися,
Навколо  себе  подивися:
Шумить  пшениця  в чистім  полі,
Шепочуть  над Дніпром  тополі,
Життя  вирує молоде,
Усе кругом  росте, цвіте!
Відкрий, Тарасе, свої  очі ,
Послухай  пісню  серед  ночі –
Співа  народ  про  тебе  мій,
В  сім’ї  великій  і  новій.


Тобі,  Дніпро

               Сивий Дніпре, колиска  безкрая,
               Мальовнича  кайма  берегів,
               В  час  вечірній  тобі  я  співаю –
               Над  водою  хай  лине   мій  спів.
               Вже  багато  пісень  проспівали –
               Вічний  спокій  могили  ті  вкрив,
               А  тебе  у бетон  закували,
               Щоб людині  ти  вірно  служив.
               Дніпре, хвиль твоїх  плесо могутнє
               Сяйвом  місячним  бризкає  в  ніч.
               Ти  несеш  свої  води  в  майбутнє,
                Проводжає  їх  в  путь  нова Січ.
                І  Тарасова  пісня  лунає,
                Далиною  на  хвилях  пливе.
                Це  народ   мій   про  тебе   співає,
                Про  життя незбориме, нове.



               Вінок Кобзареві


На високій дуже кручі,
Над самісіньким Дніпром,
Спить Шевченко в домовині
Непробудним вічним сном…
То не вітер стогне в полі,
Не хвиля у морі:
То спіткало Україну
Тяжке, важке горе…
А ти ж, рідний тату,
Підіймав усіх на битву
За кращую долю.
Єднав слов’ян усіх докупи
В щасливу радісну сім’ю.
Благав ти Бога, щоб злилися
В одну могутнюю ріку.
Замовкла пісня на устах,
Але в душі жила, бриніла
І в серці бідного співця
Огнем палаючим горіла.
То ж вклонімося всі разом
Кобзареві нині.
Не вмерлому,а живому,
Бо слово – не гине.
 Н. Івова






1 комментарий:

  1. Вірші Пророка актуальні для українців у всі часи. Особисте життя поета не склалося, зате світло яскравого таланту генія лине до нас через століття!

    ОтветитьУдалить